Особливості банкрутства боржника власником

Відповідно до п. 1 ст. 51 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон про банкрутство) якщо вартості майна боржника - юридичної особи, щодо якого прийнято рішення про ліквідацію, недостатньо для задоволення вимог кредиторів, така юридична особа ліквідується в Порядку, передбаченому цим Законом. У разі виявлення зазначених обставин ліквідатор (ліквідаційна комісія) зобов'язані звернутися в господарський суд із заявою про порушення справи про банкрутство такої юридичної особи.

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 105 ЦК України комісія з припинення юридичної особи поміщає в друкованих засобах масової інформації, в яких публікуються відомості про державну реєстрацію юридичної особи, що припиняється, повідомлення про припинення юридичної особи та про порядок і строк заявлення кредиторами вимог до неї. Цей строк не може становити менше двох місяців із дня публікації повідомлення про припинення юридичної особи.

Частиною 1 ст. 110 ЦК України встановлено, що юридична особа ліквідується за рішенням її учас¬ників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягнення мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами.

Згідно з вимогами ч. З ст. 110 ЦК України, якщо вартість майна юридичної особи є недостатньою для задоволення вимог кредиторів, юридична особа ліквідується в порядку, встановленому Законом про банкрутство.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 111 ЦК України ліквідаційна комісія після закінчення строку для пред'явлення вимог кредиторами складає проміж¬ний ліквідаційний баланс, який містить відомості про склад майна юридичної особи, що ліквідується, перелік пред'явлених кредиторами вимог, а також про результати їх розгляду. Проміжний ліквідаційний баланс затверджується учасниками юридичної особи або органом, який прийняв рішення про ліквідацію юридичної особи.

Відповідно до вимог ч. 5 ст. 60 ГК України, яка регулює загальний порядок ліквідації суб'єкта господарювання, ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб'єкта господарювання, який ліквідується, і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідаційного балансу повинні бути перевірені в установленому законодавством порядку.

З наведеного вбачається, що тільки після оцінки вартості наявного майна боржника в порядку ст. 60 ГК України публікації комісією з припинення юридичної особи повідомлення в порядку ст. 105 ЦК України для виявлення кредиторів, повідомлення органу державної податкової служби проліквідацію підприємства, складання проміжного ліквідаційного балансу можливо з'ясувати питання про недостатність вартості майна боржника для задоволення вимог кредиторів та можливе звернення до господарського суду, після закінчення строку, який передбачений ст. 105 ЦК України, з заявою про порушення провадження у справі про банкрутство боржника в порядку ст. 51 Закону про банкрутство.

А як бути в тому випадку, коли голова ліквідаційної комісії в заяві посилається на зазначене, але доказів не надає?

Пунктом 2 ст. 51 Закону про банкрутство визначено, що за результатами розгляду заяви про порушення справи про банкрутство юридичної особи, майна якої недостатньо для задоволення вимог кредиторів, господарський суд визнає боржника, який ліквідується, банкрутом, відкриває ліквідаційну процедуру, призначає ліквідатора. Обов'язки ліквідатора можуть бути покладені на голову ліквідаційної комісії (ліквідатора) незалежно від наявності в нього ліцензії.

Аналіз судової практики свідчить про недоцільність призначення ліквідатором голови ліквідаційної комісії.

Є випадки, коли працівник підприємства банкрута або стороння особа (голова ліквідаційної комісії), не маючи досвіду, не виконує своїх обов'язків на належному рівні і подає до суду заяву про визнання боржника банкрутом відповідно до ст. 51, посилаючись на наявність заборгованості, не перевіряючи первинних документів, які б підтверджували цю заборгованість.

Наведемо приклад: Голова ліквідаційної комісії підприємства «А» звернувся з заявою до суду про порушення провадження у справі про банкрутство підприємства «А» в зв'язку з наявністю у підприємства боргу перед одним кредитором «Б» та відсутністю коштів для задоволення його вимог. Відповідно до вимог ст. 51 Закону про банкрутство суд за результатами розгляду такої заяви визнав боржника, який ліквідується, банкрутом, відкрив ліквідаційну процедуру, призначив ліквідатора, так як із наданих суду заяви, балансу неможливо встановити наявність реальної заборгованості.

Після опублікування оголошення та подання кредитором «Б» заяви до суду про визнання кредитором банкрута судом встановлено, що заявник, обґрунтовуючи свої вимоги, посилається лише на договір про надання юридичних послуг та акт при-йому-передачі виконаних робіт, яких недостатньо для вирішення питання щодо визнання його кредитором, вимогу ухвали суду щодо надання доказів, які саме юридичні послуги надавались і яка саме робота виконувалась, заявник «Б» не виконав, атому судом у заявлених ним вимогах відмовлено.

На нашу думку, враховуючи викладене, а також те, що був лише один кредитор, який заявив вимоги, іншої заборгованості у банкрута не існує, керуючись п. 8 ст. 40 Закону про банкрутство, суду необхідно припиняти провадження у справі, по якій було винесено постанову, опубліковано оголошення.

З наведеного вбачається, що в цій ситуації доцільно було б призначити підготовче засідання, в якому розглянути наявність заборгованості і в разі її відсутності або якщо відсутні докази необґрунтування вимог, відхилити їх, а провадження у справі припинити до визнання боржника банкрутом, як того вимагає ст. 40 Закону про банкрутство.

З урахуванням викладеного п. 2 ст. 51 Закону про банкрутство необхідно доповнити та викласти в такій редакції: за результатами розгляду заяви про порушення провадження справи про банкрутство юридичної особи, майна якої недостатньо для задоволення вимог кредиторів, господарський суд призначає підготовче засідання для прийняття рішення про визнання боржника, який ліквідується, банкрутом, відкриття ліквідаційної процедури, призначення ліквідатора. Обов'язки ліквідатора можуть бути покладені на голову ліквідаційної комісії (ліквідато¬ра) незалежно від наявності в нього ліцензії.

Згідно з п. 1 ст. 14 Закону про банкрутство конкурсні кредитори за вимогами, які виникли до дня порушення провадження у справі про банкрутство, протягом тридцяти днів від дня опублікування в офіційному друкованому органі оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство, зобов'язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують.

Пунктом 2 ст. 14 Закону про банкрутство, в свою чергу, встановлено, що вимоги конкурсних кредиторів, що заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, або не заявлені взагалі, - не розглядаються і вважаються погашеними, про що господарський суд зазначає в ухвалі, якою затверджує реєстр вимог кредиторів. Зазначений строк є граничним і поновленню не підлягає.

Однак чи слід застосовувати вказану норму Закону про банкрутство (п. 2 ст. 14) при провадженні у справі про банкрутство, порушеній за ст. 51 Закону про банкрутство?

У п. 3 ст. 51 Закону про банкрутство встановлено, що кредитори мають право заявити свої претензії до боржника, який ліквідується, в місячний строк з дня публікації оголошення про визнання боржника, який ліквідується, банкрутом. Однак вказана стаття не містить присічних умов погашення вимог кредиторів після збігу місячного терміну, як це передбачено в ст. 14 Закону про банкрутство. На нашу думку, таку аналогію потрібно провести і по ст. 51 Закону про банкрутство.

Стаття 51 Закону про банкрутство не містить вимог щодо проведення загальних зборів кредиторів, виборів комітету кредиторів, хоча останній необхідний для контролю за роботою ліквідатора, реалізацією майна, розподілом коштів та ін.

Пунктом 5 ст. 51 Закону про банкрутство передбачено, що невиконання вимог, передбачених ч. 1 цієї статті, є підставою для відмови у внесенні запису про ліквідацію юридичної особи в Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України.

Однак вказана норма Закону про банкрутство виключає застосування статей 110-111 ГК України, які передбачають інший, ніж через банкрутство, шлях ліквідації підприємства. Однак існує думка, що перед зверненням до суду боржник має виконати вимоги цих статей ГК України.

У п. 6 ст. 51 Закону про банкрутство вказано: власник майна боржника (уповноважена ним особа), керівник боржника, голова ліквідаційної комісії (ліквідатор), які допустили порушення вимог ч. 1 цієї статті, несуть солідарну відповідальність по не-задоволених вимогах за грошовими зобов'язаннями та зобов'язаннями щодо сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування та інші види загальнообов'язкового державного соціального страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів) боржника.

Очевидно, солідарна відповідальність наступає поза межами справи про банкрутство, тобто в іншому провадженні і в інших судах загальної юрисдикції?

Аналіз справ про банкрутство боржника, що ліквідується власником, свідчить, що в ряді випадків в ході банкрутства деякі кредитори, а може і жоден з них, не подає заяв із вимогами. Тоді логічним є припинення провадження у справі по пунктах 7, 8 ст. 40 Закону про банкрутство. Однак вказані норми повинні застосовуватись лише до визнання боржника банкрутом. Разом з тим, постанова за ст. 51 Закону про банкрутство виноситься вже в першому засіданні. На нашу думку, необхідно застосовувати п. 1 ст. 80 ГПК України.

Даценко М.В, суддя господарського суду Вінницької області