Перейти до основного вмісту

КСУ своїм рішенням визнав не конституційним заборону на розірвання договорів про участь у будівництві житла


Наводжу суть рішення КСУ
Суть питання
Громадянка Галкіна З.Г. звернулася до Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне тлумачення положення частини четвертої статті 3 Закону України „Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житловогобудівництва“ (далі – Закон), відповідно до якого „забороняється розірвання фізичними та юридичними особами будь-яких договорів, результатом яких є передача забудовниками завершеного об’єкта (частини об’єкта) житлового будівництва за умови, що за такими договорами здійснено оплату 100 відсотків вартості об’єкта (частини об’єкта) житлового будівництва“, стосовно того, чи поширюється дія цього положення на правовідносини, що виникли до набрання чинності Законом, зокрема, у випадках, коли інвестор згідно з чинним на той час законодавством розірвав договір про участь у фонді фінансування будівництва.
Так Галкіна З.Г., у серпні 2008 року уклала з акціонерним банком договір про участь у фонді фінансування будівництва житлового комплексу, за умовами якого передала останньому у довірчу власність кошти як частку за квартиру.
У листопаді 2008 року, користуючись правом дострокового розірвання договору та повернення коштів, Галкіна З.Г. звернулася з заявою до банку, але той кошти відмовився повертати, спочатку обґрунтувавши неможливість їх повернення дією ухвали суду про забезпечення позову, якою банку заборонено повертати кошти довірителям, а потім – з огляду на набрання 14 січня 2009 року чинності Законом, у частині четвертій статті 3 якого передбачено заборону повертати кошти до реалізації об’єкта житлового будівництва.
Необхідність в офіційному тлумаченні Конституційним Судом України наведених положень Закону автор клопотання обґрунтовує неоднозначним їх застосуванням судами загальної юрисдикції під час розгляду позовів про дострокове розірвання укладених із забудовниками договорів про участь у фінансуванні житлового будівництва, у тому числі через фонди фінансування будівництва та повернення внесених коштів довірителям.
На підтвердження своєї позиції Галкіна З.Г. посилається на долучені до конституційного звернення судові рішення, що виносилися в інших справах, і в яких по різному застосовувались оспорювані положення Закону за однакових обставин справи. В одних випадках суди відмовляли у задоволенні вимог щодо повернення коштів та розірвання договору, укладеного з забудовником ще до набрання чинності Законом, в інших – задовольняли вимоги щодо розірвання договору, укладеного до набрання чинності Законом, застосовуючи загальні положення Цивільного кодексу України.

Короткий виклад мотивувальної частини рішення Суду
Відповідно до частини четвертої статті 13, частин першої, четвертої статті 41 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки; усі суб’єкти права власності рівні перед законом; кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; право приватної власності є непорушним.
У статтях 11, 12 Закону „Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю“від 19 червня 2003 року № 978–ІV з наступними змінами (далі – Закон № 978) передбачено, що фінансова установа може за власною ініціативою створити фонд фінансування будівництва з метою отримання довірителями цього фонду у власність житла, та визначено процедуру створення фонду фінансування будівництва, умови, особливості та обмеження щодо здійснення управління майном, порядок участі у фонді та відмови від участі в ньому, відповідальність управителя і забудовника за невиконання взятих на себе зобов’язань тощо.
Таке законодавче регулювання однієї зі складових права власності узгоджується з міжнародно-правовими актами, ратифікованими Україною. Згідно з Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року держави-учасниці мають можливість за допомогою національного закону застосовувати певні регулюючі механізми користування об’єктами права власності виходячи з суспільних потреб, внутрішньої соціальної та економічної політики.
Гарантування можливості кожного користуватися своїми економічними правами втілене також у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, в якому передбачено, зокрема, що держава може встановлювати тільки такі обмеження цих прав, які визначаються законом, і лише настільки, наскільки це є сумісним з природою зазначених прав, і виключно з метою сприяти загальному добробуту в демократичному суспільстві (стаття 4). Згідно зі статтею 31 Європейської соціальної хартії 1996 року держави зобов’язуються вживати заходів, спрямованих на сприяння доступу до житла належного рівня.
У процесі розгляду справи встановлено наявність ознак невідповідності Конституції України положення частини четвертої статті 3 Закону. У зв’язку з цим Конституційний Суд України виходячи з того, що його завданням є гарантування верховенства Конституції України – Основного Закону України на всій її території, на підставі статті 2, частини другої статті 95 Закону України „Про Конституційний СудУкраїни“ розглядає питання щодо конституційності вказаного положення у цьому конституційному провадженні.
Частиною четвертою статті 3 Закону фактично впроваджено обмеження щодо володіння, користування і розпоряджання об’єктом права власності, зокрема коштами інвесторів, на період до 1 січня 2013 року.
Право власності громадян гарантоване Конституцією України. Його засади, принципи свободи договору і судового захисту цивільного права та інтересу, як і механізми зміни та розірвання договорів, регламентовані Цивільним кодексом України (далі – Кодекс), який є основним актом цивільного законодавства України.
Ні Кодекс, ні спеціальний Закон № 978 не встановлюють заборони на розірвання договорів виходячи з принципу диспозитивностіцивільно-правових договірних відносин. Натомість у Законі, прийнятому після набрання чинності Кодексом, врегульовано правовідносини щодо розірвання договорів інакше, ніж у Кодексі.
Конституційний Суд України вважає, що невідповідність окремих положень спеціального закону положенням Кодексу не може бути усунена шляхом застосування правила, за яким з прийняттям нового нормативно-правового акта автоматично призупиняє дію акт (його окремі положення), який був чинним у часі раніше. Оскільки Кодекс є основним актом цивільного законодавства, то будь-які зміни у регулюванні однопредметних правовідносин можуть відбуватися лише з одночасним внесенням змін до нього відповідно до порядку, встановленого абзацом третім частини другої статті 4 Кодексу.
Таким чином, положення частини четвертої статті 3 Закону, згідно з яким забороняється розірвання фізичними особами будь-яких договорів, результатом яких є передача забудовниками завершеного об’єкта житлового будівництва, суперечить частині другій статті 3, частині другій статті 6, частині четвертій статті 13, частині другій статті 19, частинам першій, четвертій статті 41 Конституції України.
Суб’єкт права на конституційне звернення порушує питання, чи має зворотну дію в часі положення частини четвертої статті 3 Закону, яким встановлено заборону на розірвання інвестором договорів фінансування житлового будівництва. У зв’язку з цим Конституційний Суд України вважає за необхідне дати офіційне тлумачення цього положення щодо його зворотної дії в часі стосовно правовідносин, які виникли до набрання Законом чинності.
Конституційний Суд України виходить з того, що застосовування цього положення до дня визнання його неконституційним повинно було здійснюватися з урахуванням частини першої статті 58 Конституції України, за якою закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.
Щодо зворотної дії в часі законів Конституційний Суд України сформулював правову позицію, згідно з якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (Рішення від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99).
Отже, Конституційний Суд України вважає за необхідне наголосити, що положення частини четвертої статті 3 Закону, яким встановлено заборону на розірвання інвестором договорів фінансування житлового будівництва, не мало зворотної дії в часі.

Резолютивна частина
1. Визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини четвертої статті 3 Закону України „Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва“ від 25 грудня 2008 року № 800–VI з наступними змінами, згідно з яким „забороняється розірвання фізичними та юридичними особами будь-яких договорів, результатом яких є передача забудовниками завершеного об’єкта (частини об’єкта) житлового будівництва за умови, що за такими договорами здійснено оплату 100 відсотків вартості об’єкта (частини об’єкта) житлового будівництва“.
До дня визнання неконституційним це положення не мало зворотної дії в часі.
2. Положення частини четвертої статті 3 Закону України „Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва“ від 25 грудня 2008 року № 800–VI з наступними змінами, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
3. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.
Правові наслідки цього рішення КСУ будуть мати і позитивні і негативні наслідки, воно є нововиявленою обставиною для рішень які були винесені по цій категорії спорів.
Це можливий вихід із ситуації для осіб які оплатили 100% вартості житла і через не виконання забудовником своїх зобовязань не можуть отримати житло.
Будемо очікувати на судову практику у цій категорії справ, і вона повинна бути позитивною для інвесторів у будівництво житла.

Автор

Коментарі

  1. Інвестори дійсно отримали молжливість повернути гроші. Хоча на практиці суди і так приймали рішення про стягнення грошових коштів. Але ця ситуація нічого не вирішить, а тільки ускладнить положення всіх учасників правовідносин. Ми всі знаємо, що отримані від інвестора грошові кошти не знаходяться на рахунках управителів ФФБ та забудовників. Ці кошти уже використані на будівництво. Рішення суду про повернення грошових коштів змусить управителів шукати додаткові джерела. Від цього також не відновиться і будівнитцво. З точки зору інвестора. Ми всі знаємо як виконуюються рішення судів. За таких умов інвестор вірогідно зможе отримати кошти не раніше ніж рішення суду першої інстанції пройде апеляцію та касацію, і після того як державний виконавець щось почне робити. Таким чином і сам інвестор від цього не виграє, оскільки коштів, які він отримає уже не вистачить на придбання іншого житла.

    http://www.gutnik.com.ua/

    ВідповістиВидалити

Дописати коментар

Популярні дописи з цього блогу

Що робити, якщо біля житлового будинку будують багатоповерховий будинок ???

Якими нормами регулюються розташування багатоповерхівок біля приватного сектору, звичайного житлового будинку?    Згідно зі ст. 5 Закону України «Про основи містобудування» при здійсненні містобудівної діяльності повинні враховуватися законні інтереси та вимоги власників або користувачів земельних ділянок та будівель, що оточують ділянку забудови.    Відповідно, п. 3.13 державних будівельних норм ДБН 360-92** «Планування і забудова міських і сільських поселень», відстань між житловими будинками, житловими і громадськими, а також між виробничими будинками треба приймати на основі розрахунків інсоляції та освітленості відповідно до встановлених норм та протипожежних вимог.    Між довгими сторонами житлових будинків заввишки  2-3 поверхи  треба приймати відстані (побутові розриви)  не менше 15 м , заввишки  4 поверхи і більше - 20 м , між  довгими сторонами і торцями з вікнами із житлових кімнат цих будинків - не менше 15 м.     У випадку розміщення 9-16-поверхових будинків сум

Порушення митних правил за новим Митним кодексом

Не минуло і року часу дії Митного кодексу України (почав діяти 01 06 2012 року), а громадяни та субєкти господарювання (фірми) вже відчули на собі "тягар" нових штрафів. Митні органи звітують про перевиконання в частині стягнення штрафів  і тим самим заповнють бюджет  України (так як сового часу це робили ДАІшники), у деяких випадках в цьому допомагають і судим, які на підстві складених протоколів митних органів виносять совї рішення. Проте давайте більш детально розглянемо процедуру штрафування. Глава 68 митного кодексу України  - Види порушень митних правил та відповідальність за такі правопорушення - регулює види порушента та відповідальність за них. Отже, митний кодекс встановив такі види порушень митних правил: - Стаття 468. Порушення режиму зони митного контролю, - Стаття 469. Неправомірні операції з товарами, митне оформлення яких не закінчено, або з товарами, що перебувають на тимчасовому зберіганні під митним контролем., - Стаття 470. Недоставлення товар

Антикорупційна політика

Антикорупційне законодавство вже досить давно має суттєвий вплив на бізнес у світі. Особливо ж після прийняття Закону США «Про корупцію за кордоном» (FCPA) та Закону Великобританії «Про хабарництво» (Bribery Act), що визначили нову тенденцію до боротьби з хабарництвом на національному рівні, що часом виходить за межі кордонів відповідних держав та суттєво розвинули практику застосування процедур compliance . Серед міжнародного законодавства можна виділити: Конвенцію ООН проти корупції (2003 р.); Кримінальну Конвенцію Ради Європи про боротьбу з корупцією (1999 р.), Цивільну Конвенцію Ради Європи про боротьбу з корупцією (1999 р.), Двадцять принципів боротьби з корупцією (1997 р.), Модельний кодекс поведінки для державних службовців (2000 р.), Єдині правила протидії корупції при фінансуванні політичних партій та виборчих кампаній (2003 р.). Особливу увагу боротьбі з корупцією приділяє і Європейський Союз (Комюніке Європейської комісії від 28 травня 2003 р. щодо комплексної політики Єв